Визнання договорів недійсними.
Кризові часи стають чудовим підґрунтям для створення цікавих юридичних схем, іноді легальних, а іноді й ні.
Визнання договорів недійсними, банкрутство фізичних осіб стали своєрідними "українськими ноу-хау" в сфері юриспруденції. Для юристів з'явився новий напрямок роботи та привід для роздумів і дискусій.
Загальне визначення та критерії недійсності договорів нам дає Цивільний кодекс України(ЦКУ) та Господарський кодекс України (ГКУ), зокрема, ч. 1-3, 5, 6 ст. 203, ст. 215 ЦКУ та ч. 1 ст. 207 ГКУ, коротко їх можна звести до наступного: не відповідає загальним вимогам законодавства, моральним засадам суспільства (Постанова Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання угод недійсними" ), порушує публічний порядок (Лист Дежкомпідприємництва від 1919.03.2010 року за № 3446 та Лист Мінюста від 29.03.2010 року за № 409-0-1-10); відсутність цивільної дієздатності (за ЦКУ), господарської компетенції (за ГКУ); відсутність свободи волевиявлення контрагентів та невідповідність волевиявлення їх внутрішній волі (обман, насилля, тощо); відсутність реального настання правових наслідків (ст. 234 ЦКУ).
Судова практика та різноманітні роз'яснення державних органів йдуть консервативним шляхом та займають бік сторони, яка не є зацікавленою у визнанні договору недійсним. Натомість, є досить багато резонансних справ, де в основі рішень судових інстанцій були розлогі трактування принципів та засад цивільного та господарського права ( Рішення Господарського суду Донецької області за № 9/70пд від 20.08.2009 року ; Рішення Господарського суду Кіровоградської області за № 3/98 від 27.10.2009 року; Рішення Господарського суду Дніпропетровської області за № 28/462-09 від 15.09.2009 року).
Таким чином, при зверненні до суду своєрідним "стандартним" набором для визнання кредитних договорів недійсними є:
1) не відповідність принципам цивільного та господарського права (справедливості, розумності, добросовісності),
2) зобов'язання має бути виражене в національній грошовій одинці - гривні,
3) відсутність індивідуальної ліцензії при використанні іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (терміни та суми законодавчо невизначені),
4) відсутність істотних умов, наприклад, відповідальності сторін (ст. 345 ГКУ),
5) відсутність господарської компетенції (цивільної дієздатності підписантів),
6) форма договору.
Зазвичай, окрім основного договору існує забезпечувальний договір (іпотека, застава), і саме визнання недійсним основного договору призводить до визнання недійсним і забезпечувального договору (ст. 548 ЦКУ), і в цьому випадку, можливий варіант вільного розпорядження майном на підставі рішення до моменту виникнення реституції.